«Таким є щоденне життя нашої Церкви, коли священник, Церква є поряд зі своїми людьми», — отець Роман Прокопець

20 квітня 2022

У Центрі опіки сиріт та Домі милосердя Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви ніколи не бракувало роботи. Постійний дитячий гомін, акції підтримки для соціально незахищених категорій, волонтерські та освітні проєкти. Війна підвищила інтенсивність цих процесів і збільшила кількість людей, які потребують допомоги.

«Таким є щоденне життя нашої Церкви, коли священник, Церква є поряд зі своїми людьми», — отець Роман Прокопець

Сьогодні проєкт «Малі історії великої війни» Українського католицького університету познайомить вас з керівником Центру опіки сиріт та «Дому Милосердя» отцем Романом Прокопцем. У важкий час йому вдалося втримати усі тривалі благодійні процеси й активувати нові, організувавши притулок для внутрішньо переміщених осіб.

Отче, поділіться, яким було ваше служіння до війни і як воно змінилось вже з початком вторгнення?

Велика світова криза, пов’язана з коронавірусом, була доброю підготовкою до таких кризових ситуацій. Хоча, звісно, з війною все змінилося. Буквально за 1–2 дні наші волонтери пристосували весь простір для прийому внутрішньо переміщених осіб. Дитячий простір «Ангелики» ми змушені були закрити, дітей відпустити чи до своїх батьків, чи до опікунів, чи до дитячих будинків сімейного типу. Натомість відкрили центр для прийняття жінок та дітей, які прибувають із зони бойових дій. Звісно, на початку у нас виникло багато проблем. Ми не мали своєї кухні, бомбосховища, місць для нічлігу. Проте завдяки підтримці наших волонтерів, добродіїв, людей, які телефонували, приїжджали і цікавилися, чим можуть допомогти, нам вдалося усе швидко облаштувати.

І я розумію, що так зараз відбувається скрізь. Все це зміцнює нас як українців, як націю. Це те, що дає відповідь на питання, що буде завтра. Завтра буде Україна. І вона буде сильною, адже у нас є сильні люди.

Сьогодні я мав телефонний дзвінок з Києва, куди ми готуємо фуру з гуманітарною допомогою. Представник одного з благодійних фондів телефонує й питає, чи потрібна нам якась допомога. Я кажу: «Стоп. Я щось не розумію. Ви з Києва телефонуєте нам до Львова, щоб допомогти?». А він відповідає, що у них люди реагують дуже швидко на потреби і приносять набагато більше, ніж їм потрібно на той момент, тому вони готові ділитися. Тобто, навіть місто, яке опинилося під вибухами, готове ділитися з людьми в тилу, з львів’янами. Для мене це особливо сильне, глибоке свідчення того, що ми вже перемогли цю війну. Ми вже є переможцями. Можливо, ще сьогодні ми чуємо звуки вибухів, але я впевнений — це ненадовго.

Приміщення, в якому ми зараз перебуваємо, наповнене іконами та ліжками. Чому так?

Таке тепер щоденне життя нашої Церкви, коли священник, Церква є поряд зі своєю громадою, зі своїми людьми, готові відповідати на ті виклики й потреби, з якими стикаються люди. Це свідчення відкритості Церкви до болю і потреб людини. В один момент ми зрозуміли, що місця для осіб, яких маємо прийняти замало. Тоді ми частину храму виділили для того, щоби поставити ліжка і прийняти більші групи людей.

Як саме до вас потрапляють люди? Хто вони? Звідки?

Від початку війни міська влада розробила алгоритм, як має поводитися, куди має звертатися людина, яка приїжджає у Львів. Після реєстрації в одній з районних адміністрацій кожного скеровують до місця, де він/вона можна переночувати, поїсти і трошки психологічно розвантажитись. Саме таким місцем і є ми. Тут люди перебувають кілька днів, щоб вирішити чи вирушати за кордон, чи шукати місце проживання на довший період у Львові. У нас вже були люди з Харкова, з Верхньодніпровська, з інших міст.

Внутрішньо переміщені особи у Центрі опіки сирітВнутрішньо переміщені особи у Центрі опіки сиріт

Які потреби є у цих людей? Чи звертаються вони по духовну допомогу як до священника?

Коли люди приїжджають до нас на поселення, їх зустрічають кілька осіб. Черговий на рецепції відкриває двері, усміхається і запрошує. Це такий момент прийняття, запевнення, що тут безпечно. Далі при потребі людей оглядає медик і надає потрібну допомогу чи контактує з профільними лікарями, які теж готові під’їхати і проконсультувати. Також люди спілкуються з психотерапевтами, які допомагають трошки звільнитися від стресу.

У храмі святого Миколая, в якому ми перебуваємо, з ініціативи Блаженнішого Святослава [Шевчука] впродовж дня відбувається молитва, тут постійно присутній капелан. Люди у будь-який момент можуть поспілкуватися з ним. Є розмовниця для індивідуальних розмов, є можливість бути на спільній молитві. Присутність священника допомагає свідомо, з довірою до Бога переосмислити те, що відбулося, зміцнитися в думці, що все-таки на цьому життя не закінчується, що треба відбудовувати Україну. Можливо, тимчасово за межами свого дому, за межами своєї території, в іншому місці, але, тим не менше, будувати Україну.

Що вас вражає в історіях людей, які потрапляють сюди? Є моменти, коли вас пробирає до сліз?

Неможливо дивитися на те, як хтось стікає кров’ю. Або годувати з ложечки, підтримувати життєдіяльність людини, усвідомлюючи, що не можеш вилікувати її рану.

І десь глобально — це те, що відбувається в Україні, в Європі, в цілому світі. Європа і світ готові сьогодні завозити тонни гуманітарної допомоги, але їм бракує рішучості для того, щоб зупинити причину цієї біди. Це болить дуже сильно.

Як, на вашу думку, нам можуть допомогти західні країни?

Насамперед правдою. Відкрити очі й вуха і розрізняти, де правда, а де брехня. Це те, з чим я звертаюся до усіх журналістів, які приїжджають до нас. Я прошу їх робити це у своїх державах, на своїх телеканалах. Тому що російська пропаганда і далі веде потужну інформаційну війну. Ми потребуємо великої допомоги свідомих журналістів, які готові говорити правду. Закривати чи не закривати небо — це лише один із аспектів нинішньої глобальної війни. Як українська нація морально ми вже перемогли. Але питання до Європи, до журналістів: чи ви переможете інформаційну війну?

Владика Володимир Груца відвідує Центр опіки сирітВладика Володимир Груца відвідує Центр опіки сиріт

Є священники, які замість служіння в церкві, беруть зброю в руки і йдуть воювати. Як ви ставитеся до них? Чи ви би самі вчинили так?

Не чув про такі випадки. Особисто я як священник не можу взяти до рук зброю. Єдиною моєю зброєю є хрест і молитва.

Розпочався Великий Піст. Була Прощена неділя і наш Президент сказав, що Бог не пробачить нашим ворогам того, що відбувається. Як ви вважаєте, чи може Бог таке пробачити? І чи пробачаєте ви?

Господь є Тим, Хто буде судити кожного. Те, що відбулося зараз — безповоротне. Ми не можемо закривати очі, мовчати і радіти з якихось мінімальних поступок. Діалог, який розтягне цю війну на кілька років — це не вирішення. Тут має бути дуже чітка позиція: той, через кого сьогодні наша країна, мільйони людей потерпають, і земля здригається від гармат, має нести відповідальність за свої вчинки. Питання прощення — це особиста справа кожного. Звичайно, Господь вчить нас прощати. Але таке пробачити важко, це довгий процес. Для того, кого ця війна безпосередньо торкнулася, — це велика рана. Це наче міна, яка може вибухнути в будь-який момент. І тут потрібно дуже вмілого сапера, щоб знешкодити ту міну злоби, ненависті, образи та непрощення і вберегти зранене серце від ще більшої рани. Але одночасно народ, який мовчить і спостерігає за тим, що відбувається в Україні, мусить нести відповідальність. Їхні війська зайшли, щоби захопити наші землі. Вони розуміють, що вони роблять, і вони не можуть бути не покарані. Чи є у мене ненависть, непрощення? У моєму серці вільно. Я не тримаю злоби, ненависті, але я переконаний, що відповідати за свої вчинки буде кожен.

Зараз працює програма підтримки від західних парафій. Чи отримуєте ви таку допомогу? Що вони говорять про цю ситуацію?

Ми бачимо, як цілий світ співпереживає з нами. Розділяє наш біль і наші тривоги, намагається допомогти. У наших парафіях постійно лунають заклики виходити на площі і демонструвати своє обурення тим, що відбувається в Україні. Ми бачимо, як різними гаслами, синьо-жовтими прапорами, гімном України оповитий цілий світ. Бачимо також величезні фури, тонни допомоги, яку люди збирають і надсилають в Україну. Бачимо готовність прийняти наших дітей, наших біженців у своїх парафіях, у своїх домівках. Дуже багато телефонних дзвінків з пропозиціями різної допомоги.

Владика Володимир Груца відвідує Центр опіки сирітВладика Володимир Груца відвідує Центр опіки сиріт

Що змінила ця війна для вас особисто?

Війна заставляє бути дуже чітким і конкретним. Так — так, ні — ні. Все. Це те, що я за собою спостерігаю останнім часом. На війні немає місця невизначеності. Треба постійно бути зібраним і чітким.

А як щодо людської віри? Вона зміцніла чи навпаки похитнулася?

Це дуже хвилеподібне явище. І це нормально. Віра людини — як птах, який може підійматися дуже високо, а може спускатися додолу. З вірою людина може перемогти свій страх і біль. Присутність капелана, слово священника, його молитви в храмі чи через соціальні мережі підтримують віру людини. Підтримують і того, хто втомився або боїться летіти, і того, хто у рутині шукає заспокоєння. Кожен робить те, чого йому не вистачає, в чому відчуває потребу, сміливість. І це все — особисті вияви віри.

У час війни вас охоплювали зневіра чи сумнів?

Найбільший ворог людини — це страх. Коли страх приходить до серця, тоді починаються різні запитання і сумніви. Вирішити це мені завжди допомагає молитва. Ідеш до храму, шукаєш усамітнення, нагоди бути на розмові з Богом, і через молитву отримуєш відповіді або заспокоєння, мир.

Зараз людям дуже важко зосередитись на молитві. Мені здається, що люди інколи, навіть коли хочуть помолитись, не можуть сконцентруватися. Що ви радите?

Молюся. Молитва є різною. Я поділюся особистим переживанням. То, напевно, була перша ніч з 24 на 25 лютого. Вже не пам’ятаю скільки разів я розпочинав молитву «Богородице Діво» і засинав. Та ніч була, напевно, особливо довгою, і сном це назвати важко. Але, попри те, коли я приходив до свідомості, то знову розпочинав молитву «Богородице Діво». Точно знаю, що я жодного разу її не закінчив. Чи це була неправильна, недосконала молитва? Можливо, в мирний час — так. Але в час стресу, коли ти не знаєш, як повестися і шукаєш відповіді в Того, Хто знає, це допомагає. Навіть таку недосконалу молитву Господь почує і допоможе. Важливо просто молитися, хто як може і як вміє.

Кардинал Конрад Краєвський та Блаженніший Святослав під час зустрічі із вимушеними переселенцями у Центрі опіки сирітКардинал Конрад Краєвський та Блаженніший Святослав під час зустрічі із вимушеними переселенцями у Центрі опіки сиріт

Що, окрім молитви, вам допомагає відволіктися від стресу? Як ви відпочиваєте?

Я намагаюся бути з родиною, серед друзів, товаришів, священників, капеланів. Просто бути серед людей, які у нас поселяються, які діляться своїми переживаннями. За кілька днів їхнього перебування в нашому домі вони змінюються. Їм стає легше, безпечніше. Вони починають ділитися тим, що є всередині, і ти розумієш, що ти робиш щось добре. Принаймні для когось. Це мотивує, це окрилює і допомагає далі працювати, далі допомагати.

А що ви зробите, коли припиниться війна в Україні?

Подякую. Подякую всім, кому сьогодні просто немає сили, часу і можливості подякувати… Зараз у мене немає настрою писати якісь довгі тексти. Мені важко зараз це робити. Молюся кожного дня за тих людей, які в різний спосіб долучаються до волонтерства і допомоги Україні, нашому війську та людям, які потерпають. Але я дуже хочу всім подякувати.

Про що ви зараз найбільше шкодуєте?

Про те, що не здійснилося у свій час. Війна дуже добре показала, як змінилося те, про що ми дбали. Люди все життя накопичували якісь матеріальні блага для того, щоб краще жити, щоб мати кращі меблі, більші можливості. Але не мали часу один на одного, на те, щоб бути разом, щоб подорожувати, бачити красу своєї Батьківщини. Шкодую за втраченими нагодами десь щось зробити, або десь побувати. За тим, чого ми не можемо повернути. Це якось переформатовує нас. Дасть Бог, закінчиться війна і ми використовуватимемо такі нагоди на повну.

Зараз сюди приходять дуже зболені люди. Чи відкриває це нові горизонти для Церкви і для вас як священника?

Коли місто у 2019 році дало нам це приміщення, перше, що ми зробили, — відчинили браму. Одного разу я прийшов і побачив на території старшого чоловіка, який сидів і плакав. Я підійшов, почав з ним розмовляти, і він розповів про свій відчай. Його сестра і мама були лікарні, а він не мав можливості нічим допомогти. Ми доволі довго розмовляли, і саме тоді я зрозумів, що цей наш дім називатиметься Домом Милосердя. Тоді я собі пригадав молитву до Богородиці: «Двері милосердя відкрий нам…» і зрозумів, що ми відкриємо цілу браму милосердя. З того часу ми не один раз пересвідчилися, що багато людей насправді знаходять тут те, що шукають.

Тому я завжди повторюю, що тут є те місце, куди приходить потребуючий і приходить той, який може допомогти потребуючому. Тут місце зустрічі і об’єднання. А Господь завжди приводить потрібних людей у потрібне місце. Вчора на вокзалі я дуже довго намагався владнати одне питання, але ніяк не виходило. Мене скерували в один пункт, де була швидка допомога. І коли я направлявся туди, побачив медиків, які несли когось на ношах. Виявилось, це був один волонтер, який щойно помер. Я як священник уділив розгрішення цій людині. Я вірю, що це один з таких моментів, коли Господь провадить і складає пазли життєвих доріг для кожної людини. І наш дім для багатьох людей теж є таким проявом. Вони тут віднаходять повнішу картину власного життя.

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, телеканал Espreso. TV.

Розмовляли Наталя Стареправо та Петро Дідула
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Локації

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae