СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПривітальне слово кардинала Ґуалтьєро Бассетті на Пленарній асамблеї Ради Єпископських Конференцій Європи
З 23 по 25 вересня 2021 року в Римі відбувалася ювілейна Пленарна асамблея Ради Єпископських Конференцій Європи. Інституція, яка об’єднає єпископські конференції Європейського континенту, цього року відзначає свій 50-річний ювілей. У рамках асамблеї перед очільниками європейських єпископатів виступив кардинал Ґуалтьєро Бассетті. Публікуємо український переклад його привітального слова.
п’ятдесят років служіння Європі, пам’ять і перспективи з погляду енцикліки «Усі брати»
Дорогі співбрати!
З приємністю вітаю вас на нашій Пленарній асамблеї, на якій розглядається така важлива тема, як Європа, значення «служіння» єпископських конференцій та нові перспективи, що відкриває нам енцикліка «Усі брати».
Упродовж останніх десятиліть багато говорилося про Європу, її культурне коріння та про народи, що населяють цей континент. Я думаю, що коли ми говоримо про Європу, то маємо на увазі два дуже важливі, тісно переплетені між собою аспекти. Передусім йдеться про символічно-релігійний вимір Європи, тобто її тисячолітню історію, центральне місце християнства в цій історії та надзвичайно багату і різноманітну матеріальну та інтелектуальну творчість, що протягом століть сприяла формуванню та окресленню європейської ідентичності. Я маю на думці також політично-культурний вимір Європи, який посилається на складні питання сучасності, на нові проблеми, що стоять перед нами, серед яких – питання політичної єдності континенту, що певним чином змушують нас переглянути ідею Європи та її майбутнього. Це майбутнє, однак, не може обійтися без свого минулого, без історичного досвіду мільйонів чоловіків і жінок, які своїм життям сприяли формуванню, плануванню та розбудові Європейського континенту.
Так, наприклад, я думаю про таких діячів, як святий Августин та всі ті видатні особистості, які євангелізували континент і яких різні місцеві спільноти згодом визнали святими покровителями (defensores patriae) та взірцем для наслідування. Я також думаю про найбільш відомі події з життя святого Франциска Ассізького та святої Катерини Сієнської – покровителів Італії та Європи, які через проповідь і свідчення стали справжніми героями суспільного життя та невтомними будівничими миру не лише в лоні Церкви, а й у політичних спільнотах Європи, що часто конфліктували між собою. І ще серед них – святий Бенедикт Нурсійський, святі Кирило і Методій, свята Біргіта Шведська та свята Терезія Бенедикта від Хреста (Едіт Штейн).
Без сумніву, християнство у своїх богословсько-релігійному та політично-культурному вимірах завжди мало велику вагу у визначенні ідентичності Європейського континенту. З іншого боку, саме папа Миколай V повернув нам застарілий термін «Європа», узявши його з класичної давнини і впровадивши в мову вчених людей. А згодом, у 1453 році, коли впав Константинополь, великий гуманіст Енеа Сільвіо Пікколоміні, майбутній папа Пій ІІ, написав працю із сучасною і досі сугестивною назвою «De Europa».
В акультурації та євангелізації надзвичайно важливу роль відігравало монашество, яке, зробивши людину та людську гідність головними, через споглядання (ora) та суспільну діяльність (labora), як багато хто визнає, сприяло написанню «великого ідеального кодексу Європи». Це добре відома концепція: її згодом перейняла численна група інтелектуалів, зокрема Вольфганг Гете, який писав, що «рідною мовою Європи є християнство», або Еммануїл Кант, котрий, не вагаючись, визнав, що «Євангеліє – це джерело, з якого виникла наша цивілізація».
Звісно, між Європою давніх часів, яка, по суті, окреслюється культурним занепадом, та Європою сучасною, що будується і як наддержавна політична одиниця, існують очевидні відмінності. Однак символічно-культурний зв’язок цієї тисячолітньої історії яскраво виражений. Це той зв’язок, який був глибоко присутній у багатьох батьків-засновників сучасної Європи, таких як Альчіде Де Гаспері, Конрад Аденауер та Роберт Шуман, і про який сьогодні не можна забувати.
З точки зору вчення, однак, вирішальним був внесок Павла VI, який під час свого понтифікату звернувся із закликом, що нагадував про великі зобов’язання на благо об’єднаної Європи і тривалого миру між усіма народами Старого континенту. Фактично, 25 жовтня 1964 року, через рік після публікації енцикліки папи Івана ХХІІІ «Мир на землі», папа Монтіні відправився в абатство Монтекассіно, щоб проголосити святого Бенедикта покровителем усієї Європи. Це рішення було прийняте саме для того, щоб запобігти розв’язанню братовбивчих війн на Старому континенті, бо, як писав Павло VI, святий Бенедикт був відмінним зразком «pacis nuntius» – посланцем миру, який для об'єднання Європи послуговувався трьома великими інструментами євангелізації: хрестом, книгою та плугом.
Вчення папи Монтіні про Європу дуже багате. Так само багатим є вчення Івана Павла II, Венедикта XVI і Франциска. Хоча і з різною чутливістю, обумовленою також відмінними історичними періодами, усі вони посилаються на надзвичайно глибокий історичний досвід та спадщину, що є основою християнського коріння Європи. Зокрема, говорячи про Європу під час свого понтифікату, Павло VI мав на увазі не так європейську ідентичність, як душу Європи та необхідність наполегливо вибудовувати цей простір для зустрічі. Цей простір мав би бути місцем миру та солідарності.
На жаль, саме за понтифікату папи Монтіні Європа почала себе відкидати. Вона робила це, найімовірніше, неусвідомлено, прийнявши, як уже писав отець Де Любак, атеїстичний гуманізм, що, здавалося, драматично досконало одягнув на себе нове вбрання сучасності. Ця сучасність здавалася впевненою у собі, вільною від будь-якої трансцендентної напруги й націленою в майбутнє до дедалі більших і дальших наукових та суспільних досягнень.
Від часів Павла VI до сьогодні ми отримали багату спадщину ідей і напоумлень папського вчення про Європу, які ще не повністю вивчені і над якими варто уважно замислитися. Усі ці документи, на мою думку, зводяться до одного: Європа є сім’єю сімей, місцем солідарності та милосердя, спільнотою народів, які живуть у мирі та долають національні егоїзми і образи. Це визначення актуальне, якщо відбувається те, про що в 2016 році сказав Папа Франциск під час його нагородження премією імені Карла Великого: «Я хотів би сказати Європі лише таке слово: «Віднайди себе!». Це простий, однак фундаментальний вислів.
Думаю, що Європа – це насамперед місце душі з глибокою, давньою, складною історією і передусім із дуже багатою спадщиною для кожного з нас. Особисто мрію про нову солідарну Європу, яка дійсно може стати спільним домом, а не просто набором інститутів, і яка спирається на новий європейський гуманізм, що ставить у центрі людську особу, гідність якої ніколи не заперечується, та нову «культуру діалогу» і «соціальної дружби», як пише Святіший Отець Франциск в енцикліці «Усі брати». Проте, окрім екуменічного діалогу, ця енцикліка стосується широкого питання міграційних потоків. Це дуже делікатне питання: необхідні скоординовані дії на міжнародному рівні для управління складним і водночас драматичним явищем. У цьому питанні вирішальною є роль Європи.
Як запевняє Папа, цю культуру діалогу можуть будувати й релігії, якщо вони ставлять себе «на служінні братерства у світі». Це один із великих викликів майбутнього: «будувати разом світ миру», який зуміє не тільки знову відкрити для себе «задоволення від пізнання іншого», починаючи від «останнього», а й «відновити доброту», «прощення» та «пам’ять» про тих, хто «багато несправедливо й жорстоко страждав», як, наприклад, під час Голокосту чи в Хіросімі. Це актуально і сьогодні. Скільки чоловіків, жінок і дітей змушені покидати свої країни, щоб шукати притулок деінде! Як можна забути образ тієї афганської матері, яка передає свою дитину в руки тих, хто зможе їй забезпечити більш надійне майбутнє? Однак навіть перед такими жахливими сценами ми часто спостерігаємо болісну байдужість. Відправною точкою, застерігає Папа, «повинен бути Божий погляд», тому що «Бог дивиться не очима», а «серцем». А також «щире і смиренне» поклоніння Богу, яке веде до відмови від дискримінації та всіх форм «насильства».
Згадка про насильство, очевидно, є дуже делікатним моментом, але має велике значення, оскільки безповоротно відсилає нас до релігійного фундаменталізму та тероризму. В енцикліці «Усі брати» справедливо засуджується «тероризм в усіх його формах і проявах», здійснений в Абу-Дабі. Зокрема, у висновку енцикліки подається великий уривок з Документа про людське братерство 2019 року, що є своєрідним «закликом» до всього світу. Це заклик, який після заяви про те, що «релігії ніколи не підбурюють до війн і не сприяють почуттям ненависті», а також після визнання того, що «Бог створив усіх людей рівними в правах, обов'язках та гідності», закінчується вибором «прийняття культури діалогу як шляху, загальної співпраці як поведінки, взаємного пізнання як методу і критерію».
У зв’язку з цим я ще раз нагадую слова Святішого Отця Франциска, звернені до членів Ради Єпископських Конференцій Європи в посланні з нагоди Пленарного засідання 2019 року в Сантьяго-де-Компостела: «У вірності своєму Господу та своїм кореням нехай народ Божий працює на благо нового європейського гуманізму, здатного вести діалог, інтегрувати та генерувати, водночас цінуючи те, що є найдорожчим для традиції континенту: захист життя та людської гідності, підтримка сім’ї та повага до основних прав людини. Завдяки цьому зобов’язанню Європа зможе зростати як сім’я народів, земля миру та надії». У цьому сенсі ми, як Церкви, відчуваємо солідарність із численними чоловіками і жінках, які переживають важкі часи у зв’язку з пандемію. Робота та здоров'я є двома вирішальними викликами сьогодення і майбутнього. Нехай свідчення віри та милосердя продовжують наповнювати наші Церкви, а ми з довірою дивімося на намір Європейського Союзу проголосити 2022 рік Європейським роком молоді.
Саме молодь є весною Європи. Наше завдання – супроводжувати та підтримувати її; я переконаний, що без весни немає прогресу. Майбутнє треба будувати разом у надії. Для цього потрібний протагонізм молодих людей, їхні усмішки, щирі жести, дружня підтримка, скерована, зокрема, до літніх людей, тих, хто живе у відчаї, особливо в цей час. Тому важливо передавати їм радість Євангелія, смак дружби з Ісусом, щоб насамперед допомогти їм зрозуміти, що проблеми та біль наших братів і сестер кидають нам виклик, що саме Христос є допомогою і що життя з Ним не є таким самим, як без Нього. Надзвичайно важливо, щоб молоде покоління росло у світлі Слова, що рятує.
«Бог є автором молодості і діє в кожній молодій людині. Молодість – це благословенний час для молодих і благословення для Церкви та світу. Це радість, пісня надії та блаженства. Цінувати молодь означає розглядати цей період життя як дорогоцінний момент, а не як перехідний період, під час якого молоді люди відчувають, що їх штовхають до дорослого життя» (Christus Vivit, 135).
Я впевнений, що висловлюю спільну думку: наші Церкви дивляться в майбутнє і покладаються на молодих людей та на ресурс великої надії, яку кожен із них втілює у мріях про мир, справедливість, солідарність і добро.
Дорогі співбрати, перш ніж попрощатися з вами, дозвольте висловити щиру подяку кардиналу Анджело Баньяско, який очолює РЄКЄ з 2016 року, і згадати кардинала Карло Марія Мартіні, який був її президентом у 1986–1993 роках. Завдяки їхнім старанням Церква в Італії змогла внести свій діяльний внесок у роздуми про Європу.
Я сподіваюся, що найближчими роками ми, члени Ради Єпископських Конференцій Європи, продовжуватимемо жити своїм духом «служіння», як зазначено у Статуті (пор. Ст. 1). Таким чином ми зможемо побудувати нову культуру діалогу та суспільного братерства в Європі в ім’я Бога, Євангелія, миру та непорушної гідності людської особи.
Переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ в РиміПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
