СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Невдала імпреза»: 15 цікавих фактів про Львівський псевдособор
Сімдесят сім років тому, 8 березня 1946 року, у Львові в архикатедральному соборі Святого Юра відбулася імпреза тоталітарного режиму, яку згодом Патріарх Йосиф Сліпий назве «невдалою імпрезою». Радянська влада провела т. зв. «Львівський собор», який скасував Берестейську унію 1596 року, розірвав сопричастя з Апостольською Столицею та нібито «воз’єднав» УГКЦ з Російською Православною Церквою. З нагоди згадки про цей сумний день в історії УГКЦ пропонуємо вам 15 маловідомих фактів, які допоможуть вам краще пізнати події цього кривавого дня в історії Української Греко-Католицької Церкви.
1. «Невдала імпреза», — саме так влучно Львівський псевдособор назвав Патріарх Йосиф Сліпий.
2. План агентурно-оперативних заходів для підривання авторитету «національної Церкви було складено ще у січні 1941 року. Під грифом „таємно“ у витязі з плану оперативних заходів НКВС СРСР щодо ГКЦ у західних областях УРСР за 11 січня 1941 р. читаємо, що вона „є сильним оплотом реакційних впливів Ватикану та українських націоналістів“. А далі після короткої характеристики митрополита Андрея Шептицького, статистики парафій, монастирів подано покроковий план агентурно-оперативних заходів для підривання авторитету „національної Церкви“.
Ось деякі з них:
«1. Організація розколу уніатської церкви шляхом використання розбіжностей між прихильниками так званого західного та східного обряду.
- Дискредитація очільників уніатської церкви в очах вірних шляхом оприлюднення фактів їхнього побутового (морального — ред.) розладу…;
- Організація серед уніатів течій за відрив від Ватикану та створення «незалежної» уніатської церкви.
- Активізація православних церковників та боротьбу за приєднання уніатів до православної церкви;
- Забезпечення контролю по відношенню до уніатської церкви…»
3. Ліквідація УГКЦ — класичний приклад «гібридної війни». Під час «собору» голосували методом піднятої руки. За оцінками радянських державних органів та пропагандистський відеороликів, участь взяли 216 делегатів. Однак, сьогодні історики сумніваються щодо цих цифр.
4. Кінець правління Сталінського режиму став для УГКЦ найважчим періодом в її історії. Протягом 1945–1946 рр. на Західній Україні було заарештовано понад 800 греко-католицьких священників, понад 200 священників творили структури у підпіллі, та така діяльність дуже сильно не подобалась Радянській владі. Кінець правління Сталінського режиму став для УГКЦ найважчим періодом в її історії. Підпільний звіт ОУН стверджує, що до 1 вересня 1946 р. у Львівсько-Тернопільській єпархії було лише 60 священників, що відмовились прийняти православ’я на волі [1]. Але були відомості і про те, що священники, які прийняли православ’я брали участь у визвольному русі.
5. «Провести компрометацію противників возз’єднання, як зрадників українського народу та православ’я». Серед запропонованих механізмів, які треба було привести в дію, в документі зазначено: організувати ініціативну групу греко-католиків, яка би працювала на т. зв. «возз’єднання»; «опрацювати» о. Гавриїла Костельника, «поставивши його на чолі руху за возз’єднання»; і традиційне вже для радянської репресивної машини — «провести компрометацію противників возз’єднання, як зрадників українського народу та православ’я».
6. На псевдособор священників везли озброєнні НКВДисти.
7. Ініціативна група почала формуватися відразу після арешту митрополита Йосифа Сліпого та єпископів у квітні 1945 р. За кілька днів після арешту о. Г. Костельника викликав референт уповноваженого у справах релігійних культів Сергій Даниленко («Карін»), який уподальшому де-факто організовував та керував усіма зібраннями та виступами, що проводив Костельник.
8. Кола пекла по вербуванню священників. Досить велика частка священників, які ставали на бік Ініціативної групи, перед тим відбували покарання у в’язниці. Схема «нових кадрів» була такою: спочатку «упорного» залякували, потім — арештовували, проводили допити, здійснювали психологічний тиск, а потім нібито «за клопотанням» о. Г. Костельника— звільняли. Так людина потрапляла під негласний контроль і зобов’язання пристати на бік «возз’єднання», в іншому випадку кола пекла могли повторюватися, але вже й з можливими наслідками для близьких.
9. Які ж долі учасників Ініціативної групи? Очільника о. Г. Костельника застрелили невдовзі після псевдособору — в 1948 р., його помічника єпископа М. Мельника отруїли в 1950 р., коли той їхав у складі офіційної делегації до Санкт-Петербурга. Після псевдособору навіть тих, хто «підписав православіє» не оминали репресії. Ліквідаційна машина не зупинялася ні перед священниками, ні перед їхніми сім’ями, і це виявлялося в дуже різноманітний спосіб: від вже на той час тривіальних арештів до виселення у віддалені місця Радянського Союзу, психологічного тиску, перешкоджанні в навчанні та кар’єрному рості рідних.
10. Ініціативна група була покликана підготувати належний ґрунт для проведення Всегалицького собору (саме таким бачив його о. Г. Костельник). Отже, листівки були забезпечені, «пояснювальні поїздки» — заплановані, до слова, на кожній з них був присутній агент спецслужб, який фіксував реакції і заяви кожного священика. Проте не все було зроблено так, як того хотіла Ініціативна група, оскільки вона була всього лиш інструментом у руках ліквідаторів, а не повноправним представником від ГКЦ. До прикладу, сам псевдособор, на думку о. Г. Костельника, був проведений зарано, йому ще повинні були передувати більша кількість окремих соборчиків, де промовець намагався пояснити «плюси» підписання єдності з РПЦ.
11. Влітку 1945 р. тут був укладений лист-звернення на ім’я В’ячеслава Молотова з проханням визнати діяльність Ініціативної групи незаконною, що було дійсністю з погляду канонічного права, позаяк у цій групі не було жодного греко-католицького єпископа. Також висловлено протест проти арешту греко-католицького єпископату, а у зв’язку з цією обставиною просили дозволу обрати тимчасовий орган управління ГКЦ, допоки не буде звільнено єпископат. Документ підписав 61 священик, серед яких архимандрит студитів та рідний брат митрополита Андрея Климентій Шептицький та о. Іван Котів, який разом із архимандритом у грудні 1944 р. їздив до Москви на переговори у складі офіційної делегації від ГКЦ. Цей лист разом із багатьма іншими документами був опублікований у 2006 році у збірнику документів «Ліквідація УГКЦ, (1939–1946): документи радянських органів державної безпеки».
12. Осередком створення підпільної УГКЦ стали парафії, що йшли за своїм священником, відмовлялись прийняти православ’я, незважаючи на те, що їх московський уряд жорстоко переслідував. РПЦ вдалося об’єднати з православ’ям 3000 парафій, 195 монастирів, 35 % священників, лише 15 % перейшло в підпілля. Також журнал «Єпархіальний вісник» було перейменовано на «Православний вісник» і перенесено до Києва.
13. У травні 1992 року єпископи УГКЦ видали Декларацію єпископату Української Греко-Католицької Церкви про неканонічність Львівського псевдособору 1946 року. «Тому ми, єпископи УГКЦ, зібрані на цьому Синоді, ще раз осуджуємо цей псевдособор і заявляємо його неканонічним і недійсним. Дано в Львові при Архикатедральному Соборі св. Юра, 29 травня 1992 року Божого. † Мирослав Іван Кардинал Любачівський, Верховний Архиєпископ Львова. † Володимир Стернюк, ЧНІ, Архиєпископ, Титулярний Маркіянополя. † Филимон Курчаба, ЧНІ, Титул. Абриту, Помічник Архиєпископа Львова. † Юліян Вороновський, ЧОС, Помічник Архиєпископа Львова», — йшлося у тексті документу.
14. Псевдособор завершився урочистою Літургією 10 березня 1946 року. Як дар до Львова було передано Києво-Печерську ікону Богородиці на пам’ятку про «возз’єднання». Ікона до сьогодні зберігається в архикатедральному соборі Св. Юра.
15. Хроніку подій можна переглянути за посиланням:
УВАГА! Саме так перебіг Львівського собору подавала радянська пропагандистська система.
Джерела:
1. Боцюрків Б. Ковчег, ч. 1. Львів 1993. с. 125
2. Ніна ПОЛІЩУК, ХРЕСТОМ І ТЕРОРОМ. ДО 70-РІЧЧЯ ЛЬВІВСЬКОГО ПСЕВДОСОБОРУ: СПРОБА ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ//http://ichistory.org.ua/2016/03/14/hrestom-i-terorom-do-70-richchya-l-vivs-kogo-psevdosoboru-sproba-pereosmyslennya/
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
