«Коли Церкви є разом, коли все людство є разом, ми живемо згідно із покликанням бути богоподібними», — владика Борис Ґудзяк

19 вересня 2019

Пропонуємо Вашій увазі думки владики Бориса Ґудзяка стосовно головної теми цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувався протягом 1–10 вересня 2019 року в Українській папській колегії Святого Йосафата в Римі (Італія), «Сопричастя і єдність в житті та свідченні Української Греко-Католицької Церкви».

«Коли Церкви є разом, коли все людство є разом, ми живемо згідно із покликанням бути богоподібними», — владика Борис Ґудзяк

Владика Борис Ґудзяк, архиєпископ і митрополит Філадельфійський, є знаною постаттю не тільки в Україні, але й в усьому світі. 6 серпня 2019 року Апостольський Престіл повідомив, що Святіший Отець Папа Франциск номінував нових членів Конгрегації для Східних Церков, серед яких владика Борис. Окрім того, владика є членом Постійного Синоду Української Греко-Католицької Церкви. Впродовж свого служіння як ректор, а тепер Президент Українського католицького університету, відтак — правлячий архиєрей Паризької єпархії святого Володимира Великого, а тепер — митрополит Філадельфійський у США владика Борис у своїй особі об’єднав різні континенти та глобальність нашої Української Греко-Католицької Церкви. Саме тому пропонуємо Вашій увазі думки владики стосовно головної теми цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувався протягом 1–10 вересня 2019 року в Українській папській колегії Святого Йосафата в Римі (Італія), «Сопричастя і єдність в житті та свідченні Української Греко-Католицької Церкви».

Цього року головною темою Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви є «Сопричастя в житті і свідченні УГКЦ». Яке значення Ви особисто вкладаєте у слово «сопричастя»?

Для мене це є щось божественне. Передусім, сопричастя — це стосунки у Пресвятій Трійці — Отця і Сина у Святому Дусі. Оскільки ми є створені на образ і подобу Божу, ми є особами, які потребують стосунків. Отже, Господь нас такими створив, — такими, які потребують відношення до інших людей. Якщо ми разом, навіть у випадку біди чи певних недостатків, ми, все ж таки, відчуваємо радість і щастя. Ми можемо мати усе на світі, але якщо ми є ізольованими, то попадаємо у депресію. Ми бачимо, як багато заможних людей, в тому числі і в Україні, відгороджуються від світу мурами, їздять броньованими автомобілями, — мало що не танками, — але невідомо чи в них є щастя. Це ж саме стосується не лише особи, але і сім’ї, спільноти та Церкви. Коли Церква є разом, коли Церкви є разом, коли все людство є разом, ми живемо згідно із покликанням бути богоподібними. Очевидно, ми живемо дуже часто далеко від цього ідеалу, не сповнюючи це покликання. Тому наша Церква присвячує не лише цей Синод, але і наступний Собор, і так виглядає, що й наступний Синод, питанню сопричастя. Щоб його осягнути, треба, передусім, відсунути перепони, гоїти рани, заповнювати тріщини, які є між нами чи то на особистому, чи на суспільному рівнях. Я дуже радію, що тепер ми маємо таку тему і в смиренні звертаємо увагу на те, в якій мірі ми є перепонами для правдивого сопричастя і шукаємо тих засобів, які це спілкування між особами і між спільнотами скріплюють.


Звичайно, що будь-яка тематика Синодів не з’являється випадково. На Вашу думку, які виклики та обставини сучасного етапу розвитку Української Греко-Католицької Церкви вплинули на такий вибір теми?

В Україні триває війна. Це є радикальна антитеза сопричастю. В нас існує багато конфесій, — Богу дякувати, часто ми співживемо мирно, але ми не є об’єднаними. Сьогодні наші сім’ї дуже часто розпадаються, — здається, більше ніж половина. Окрім того, ми бачимо, у пострадянській Україні, але також і на поселеннях, — адже 10 мільйонів українців зараз знаходяться поза межами України, — скільки є міжособистісної недовіри. Система нищила систематично, ми перестали вірити системі. Ми боїмося іншого, бо інша особа, інше середовище є потенційно небезпечними для нас — це урок ХХ століття. Далі, сам факт еміграції чи виїзду десятка мільйонів людей означає, що ми розпорошуємося. В цьому розпорошенні страждають сім’ї, люди залишаються без коріння. Таким чином, наш Синод старався звертати увагу на це поєднання, яке настільки потрібне у нашій Церкві. Наші єпархії на різних континентах мають свої окремі тотожності, адже вони живуть у різних культурах. І це творить виклик, що полягає у тому, щоб віднайти належне число знаменників для того, щоб ми залишалися однією Церквою.

Я хочу підкреслити, що я вже восьмий рік вражений тим, наскільки мирно відбуваються наші Синоди. Коли 40 українських мужчин, впродовж 10–12 днів перебувають разом і назагал між ними панує мир, я думаю, що це немале досягнення. Це велика Божа благодать. Господь сьогодні нас благословив злагодою у Синоді. Адже колись за часів патріарха Йосифа цього не було, митрополит Шептицький переживав великий спротив від інших єпископів нашої Церкви. Сьогодні я би сказав, що Бог благословляє наш єпископат відсутню сутичок і протистоянь глибокого характеру. Мені здається, що це допомагає Синодові приймати рішення, які випливають із цього сопричастя, яке він переживає.

Чому для Церкви настільки важлива тема єдності? Чи не ступає вона тут на чуже «мінне поле», до прикладу у юрисдикцію держави?

Єдність є заповіддю самого нашого Господа. В останньому пасіонарному слові до своїх учнів перед страстями і розп’яттям, яке записано в Євангелії від Йоана, Христос закликає їх і через них нас «бути одно, як Я і Отець — одно». Це перша причина. Це є Божа воля. Вона висловлена чітко і є для нас, християн, беззаперечною.

Ми бачимо, скільки негативу походить від роз’єднання: чи церковного, чи соціального. Ми бачимо, скільки страждань породжують конфлікти, насилля, війни. З іншого ж боку, ми усі досвідчили, як це добре бути із друзями, а чи бути у сімейному колі, коли існує родинна злагода. Отже, єдність, яка шанує особистість кожної людини, яка шанує різноманітність культур, що їх сотворив Господь — це те, що мінімалізує наше страждання і збільшує нашу радість і мир.

Беручи до уваги такий обшир та розмаїття наших церковних структур, які чинники повинні стати сьогодні консолідуючими? Де ми повинні шукати осердя нашої церковної єдності?

Існує доволі багато технічних чи методологічних моментів, які слід налагоджувати, — до прикладу, щоб існували добрі і спільні літургійні тексти, щоб існувала належна спільна літургійна практика, щоб було канонічне право, щоб навіть була добра загальна освіта, щоб ми знали мови і географію один одного. Але найважливішою є праця на фундаментальному духовному і людському рівні, щоб людина, кожен єпископ, священник, монах, монахиня, вірний були відкриті на іншого: в першій мірі, на Бога і на ближнього. А це не є так просто. Для цього потрібно смирення. Для цього потрібно трішки себе «притушити», трішки зойк своєї душі чи радше, своїх амбіцій, певною аскезою обмежити і залишити місце для іншого. Коли в моєму житті, моя чаша є по вінця наповнена мною, дуже важко комусь влитися в моє життя. І навпаки: коли мій слух, мій зір, моє серце, мій час є відкритими на іншого, коли я маю у своєму житті простір на того, хто є відмінним від мене чи на відстані від мене, набагато більш правдоподібно, що ця інша особа чи інші спільнота зможуть наблизитися. Це нелегка дисципліна. Христос нам радикально каже: «Коли вдарили по правій щоці, підстав ліву. Прощай сімдесят разів по сім. Люби свого ворога». Саме ці заповіді вказують нам на найважливіші точки у процесі єднання.

Наприкінці, нам також важливо пам’ятати, що переступити усі бар’єри, які є між нами і які ми самі, зрештою, творимо, ми не можемо без Божої благодаті. І тут молитва, чування, слухання Божого Слова є просто необхідними. Ці середники нас відкривають на таїнство, ми бачимо, що поза мною існує багато хто і багато чого, що я не є пупом світу, мірилом всіх чеснот і якостей. Можливо, з таким гумором і певною легкою усмішкою до свого «его», я і ми можемо відкритися на твоє «ти» і на наше «ми».


Говорячи про сопричастя/єдність будь-якої спільноти, неможливо відкинути аспект довіри. Як ми знаємо, радянське минуле наклало свій відбиток у цьому напрямку, намагаючись цілковито знищити будь-які паростки довіри між людьми, чи то в країні, чи в суспільному житті, чи навіть у сім’ї. Зрештою, про це доволі часто наголошують багато єпископів та священників нашої Церкви, та й не тільки вони. Один із шляхів побудови цих довірливих стосунків Ви запропонували під час своєї інтронізації на Філадельфійську катедру, означивши його словами «від серця до серця». Яким чином можна його впроваджувати у життя на рівні всієї Церкви, на рівні парафії та на рівні особистісних стосунків?

Для мене, як для єпископа, зараз є пріоритетом зустрітися із священниками Філадельфійської архиєпархії, познайомитися із ними, почути їхню життєву історію, відчути їх біль, зрозуміти прагнення їхніх сердець. Бог говорить через них не менше, ніж через єпископів. Водночас, я хотів би поставити великим пріоритетом молодь. Адже молодь у своїх пережиттях промовляє до нас про свої потреби. На зустріч їхнім потребам слід йти їхньою мовою; жестами, які сучасна молодь розуміє та використовує і змістом, який випливає із Євангелія, але є воплочений у сучасній культурі. Я вважаю, що зараз між священством і молоддю є все решта, в тому числі і єпископ. Я надіюся, що саме це стане такими колонами душпастирського підходу Філадельфійської архиєпархії.

Після повернення (ред. — з Риму) я відразу їду на реколекції наших священників, і хотів би з ними про це говорити. Але як було сказано ще в лютому, у день моєї номінації, коли було опубліковано зі мною довше інтерв’ю, на цьому початку найважливішою дисципліною для мене буде слухання. Я стараюся слухати. Цього літа я вже відвідав майже тридцять церков та громад нашої архиєпархії, — це майже половина. Я мав нагоду бути з молоддю на природі, на відпочинку. Я зрозумів, що мені потрібно ще багато вчитися, багато спостерігати. Однак, я спокійно вірю, що Господь попровадить цей процес. Якщо я як єпископ, священники як душпастирі, якщо вірні як послідовники Христа будуть відкриватися на Боже Слово і на ближнього, ми побачимо, що наша Церква буде розвиватися в автентичності, буде джерелом миру і радості для нас усіх.

Звернемося до Вашого особистого життєвого досвіду. Впродовж свого Ви мали змогу познайомитися із вірними нашої Церкви, їхніми болями, тривогами та надіями в Україні, Західній Європі та Північній Америці. Можна сказати, що у своєму житті Ви поєднали це розмаїття Української Греко-Католицької Церкви. Що наша Церква може запропонувати звичайному вірному нашої Церкви, щоб він справді відчув цю єдність, а навіть спільність із своїм братом і сестрою в іншій країні, на іншому континенті, а навіть за океаном?

Єдине, що задовольнить душу молодої людини — це зустріч з Христом, з живим Богом. Саме це ми повинні пропонувати, пропонувати так, як робив це Ісус — бути поруч: за багаттям, на спільній молитві, на весіллі. Помножувати вино мені, здається, не дано (ред. — Сміється). Але терпіти за людей, нести їхні тягарі, а навіть гріхи. Христос не повинен був каятися, але нам потрібно каятися зі своїх немочей і прогріхів. Також проповідувати Божу любов, проповідувати словом, а більш важливо — прикладом. Любов не нав’язується. Це пропозиція, яку Бог нам робить, шануючи ту свободу, яку Він нам дав. Він нас створив божественними, ми маємо можливість творити, робити вибір, а тому, ми можемо Божу пропозицію прийняти або відкинути. Це є дуже глибоке і навіть дещо страшне таїнство. Ця радикальна пошана Бога до нашої свободи, яку Він нам дав. Разом із свободою ми отримали гідність.

Отже, пропозицією для молоді є подивитися в обличчя Христа розп’ятого і воскреслого, Христа, який працював як столяр, який перебував у конкретній культурі, Христа, якого не впізнавали, адже Він не носив ореолу і не анонсував свою присутність спецефектами. Він був поруч, він воплотився у наш світ. Отже, варто пропонувати Христа, який був людиною, був молодим, прів, плакав, працював, і постійно слухав волю Отця. Це слухання Бога-Отця у Святому Дусі дозволило Христу цілу нашу людськість наблизити до цього нашого покликання — бути з Богом. Нема простої формули, нема магічної палички, а є щоденне, терпеливе, любляче свідчення, свідчення того, що з нами Бог.

Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae