«Чернігів — місто, де в особливий спосіб діє Господь», — падре Серж

30 червня 2022

«Їдучи в Чернігів, думав, що містяни ходитимуть у смутку, а я буду їх розраджувати. Але побачив, що в людях є багато оптимізму. Вони навчилися жити, приймаючи те, що є», — розповідає монах-редемпторист Сергій Гончаров (падре Серж). Отець Сергій живе в Колегіумі Українського католицького університету і працює зі студентами. У кінці травня він поїхав на Чернігівщину з гуманітарною та духовною місією. Про те, як Чернігів пережив облогу та російську окупацію, як люди повертаються до життя та що дає надію і віру в перемогу — читайте в матеріалі.

«Чернігів — місто, де в особливий спосіб діє Господь», — падре Серж

Що вас спонукало поїхати Чернігівщину? Якою була ваша місія як монаха-редемпториста, священника?

У Чернігові в нас є монастир отців-редемптористів та сестер-редемптористок. За тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми вивезли сестер із Чернігова, а двох співбратів відправили до міста, щоби підсилити місцеву спільноту перед викликами, які тоді були можливими. Звісно, ніхто не очікував, що вторгнення стовідсотково відбудеться, але, як виявилося наше рішення було правильним. Наші отці, які залишилися у місті, були тими, хто давав надію жителям Чернігова. Люди, навіть ті, що не були нашими парафіянами, прибігали до церкви та знаходили там усмішку, підтримку. З людьми ділилися тим, що було: і молитвою, і їжею.

Монах-редемпторист Сергій Гончаров (падре Серж)Монах-редемпторист Сергій Гончаров (падре Серж)

Понад 60 осіб мешкали в нашому монастирі, оскільки там є підвал, де можна сховатися. Дякувати Богові, монастирі отців і сестер не були сильно пошкоджені, хіба лиш десь від вибухової хвилі потріскало скло й осколками від снарядів зачепило фасад будинків. Але, порівнюючи з іншими вщент зруйнованими будинками, які я побачив у Чернігові, думаю, що монастирі дуже добре вийшли з цього оточення.

Я — редемпторист, людина, яка покликана нести вістку про велике відкуплення й любов людям, які найбільше цього потребують. Там у Чернігові, у районі Бобровиця ми опікувалися кількома місцями, де люди зазнали дуже великих втрат. Туди наші отці почали їздити з молитвою й гуманітарною допомогою.

На цих місцях організувалися парафії. Щотижня отці приїжджають, виставляють ікону Матері Божої Неустанної Помочі й жителі збираються на молебень. Відчутно, що присутність наших отців і під час великих страждань давала людям надію, і зараз є великою опорою.

Я поїхав до Чернігова зі Львова, бо хотів доторкнутися до рани міста, як апостол Тома хотів доторкнутися до ран Христових. Для мене було важливим не просто підтримувати людей, а поїхати туди, бути з ними, свідчити та служити, наскільки дозволяли сили. З Чернігова я привіз невеликий осколок снаряда, який прилетів на наше подвір’я. Це реліквія, щоби пам’ятати про місце, де в особливий спосіб діяв Господь.

Ви спілкувалися з місцевими людьми, які пережили багато жахіть за цю війну. Чи були історії, які вас вразили і якими ви б хотіли поділитись?

Я почув багато свідчень у Чернігові. Це були історії людей, які до війни не часто практикували християнське життя. Вони були тими, які зустрілися з Богом вже будучи разом із нашими співбратами в окупації. Я побачив, наскільки цінним є служіння священника в час війни. Здається, священник — це звичайна людина з плоті і крові, яка не має в руках зброї, не може тебе фізично захистити, але люди бачать Боже благословення церковнослужителя й горнуться до нього.

Парафія за часи оточення Чернігова зросла. Перед початком вторгнення багато людей, зокрема і наших парафіян виїжджали з міста, а зараз, після повернення, дивуються, бо в церкві стало більше прихожан. Тому, що свідчення наших співбратів було сильним, про що й говорили люди. Вони приходили сюди й завжди бачити тих, хто може їх прийняти. Для мене це є найбільшим свідченням. Поміж того страху, про який вони розповідали, поміж жахіть, — вони бачили світло надії. Тому для мене, як для служителя, дуже важливо й цінно пам’ятати, що твоє покликання є більшим, за твої слабкості. Господь навіть через твої слабкості буде діяти й давати людям надію. Тому це варто цінувати. Такі свідчення для мене були надзвичайними: сила молитви та спільноти об’єднувала людей, під час бомбардувань і давала їм спокій.

Розповім одну історію, яка трапилася в районі Чернігова Бобровиця. Ми поїхали до людей, щоби просто поговорити з ними. Там зустріли пані Надію. Її дім був вщент зруйнованим. Вони з чоловіком зараз живуть у сараї, намагаються щось відновлювати. На щастя, за кілька годин до того, як снаряд потрапив до їхнього дому, вони спромоглися виїхати. Вона розповідала нам про те, як було там жити. Цікаво, що біля її дому є город, який вона засадила. І пані Надія поділилася з нами зелениною, яка на ньому росла. Людина, яка немає навіть дому, ділилася любов’ю, попри велику втрату. Для мене це було сильне свідчення того, що не все втрачено. Те добро, яке існує в українцях, росіяни не змогли вбити. Люди, як цей город, ростуть і розвиваються далі. Вони концентруються на тому, що можна зробити, що є живим.

За вашими спостереженнями, що дає людям, які втратили дім, надію і віру в перемогу й майбутнє? Що власне вас надихає і змушує щодня продовжувати своє служіння?

У людини завжди є вибір. Багато людей втрачають будинки, близьких, все те, що напрацювали. Але втрата — не вся правда про життя. Є щось, у що ми можемо вкладатися. Ми можемо вкладати в наші стосунки, зрощувати щось нове, працювати. У нас є вибір на чому концентруватися.

Так, ми приймаємо нову реальність: у нас триває війна, ми втрачаємо прекрасних людей. Багато людей у Чернігові втрачали і свої доми, і близьких. Я, їдучи туди, думав, що всі ходитимуть у смутку, а я буду їх розраджувати. Але побачив, що в людях є багато оптимізму. Тому, що вони навчилися жити приймаючи те, що є. Люди концентруються на тому, що Господь посилає на цей день: хтось на своєму городі, хтось на стосунках із людьми, хтось просто виходить на вулицю й щасливий від того, що бачить світло. Люди вчаться радіти знову. Звісно, від спогадів приходить смуток. Але, якщо ти робиш правильний вибір і концентруєшся на тому, що дає тобі силу — ти цю силу матимеш.

Цей життєвий урок я для себе також виніс. У житті є різні випробування, які можуть опустити людину на дно, але треба вчитися не давати лише злим помислам заполонити твоє серце. Бо завжди є світло в житті, яке переможе темряву. Це світло породжується від віри в Бога, яка дає не просто сили, а й саме життя, і спрагу жити. І цю віру треба плекати, а дорога до плекання — це любов. За неї ми змагаємось і не можемо втратити.

Розмовляла Анастасія Галюк для пресслужби Українського католицького університету
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Локації

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae