«Актуальні завдання і виклики в ділянці катехизації», — доповідь владики Богдана Дзюраха на Соборі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

17 жовтня 2014

Цього дня відбувся Єпархіальний собор Самбірсько-Дрогобицької єпархії, на якому одним із доповідачів був владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, із витупом на тему «Актуальні завдання і виклики в ділянці катехизації».

«Актуальні завдання і виклики в ділянці катехизації», — доповідь владики Богдана Дзюраха на Соборі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

Преосвященні владики Ярославе і Григорію!
Всесвітліші, преподобні отці, преподобні брати і сестри в чернецтві!
Дорогі семінаристи, дорога молоде!
Дорогі в Христі брати і сестри — делегати та учасники
Собору Самбірсько-Дрогобицької єпархії!

Слава Ісусу Христу!

Передусім, хочу подякувати Преосвященним владикам за запрошення взяти участь у вашому Єпархіальному соборі та поділитися кількома думками на тему катехизації в нашій Церкві. Вони не претендують ані на вичерпність, ані, тим більше, на непомильність, а є радше роздумами вголос, які могли б спонукати вас самих до подальших застанов, дискусій, конкретизації в реаліях вашого церковного буття на різних рівнях: парафіяльному, деканальному та єпархіальному. Тому, я переконаний, що ваша праця під час цього Собору, молитовне слухання Святого Духа, щира відкритість один до одного, роздуми, дискусії на цю тему принесуть багато гарних ідей та пропозицій для оживлення катехитичного служіння в Самбірсько-Дрогобицькій єпархії.

Вступ. Катехизація — одне з найважливіших завдань Церкви

Так сталося, що саме вчора, у день початку вашого Собору, виповнилося рівно 35 років від публікації славного папського документа «Catechesi tradendae» (Передавання катехизи), що його святий Папа Іван Павло ІІ видав 16 жовтня 1979 року, у другий рік свого понтифікату. Це Апостольське повчання стало для Католицької Церкви програмним документом у ділянці катехизації на майбутні десятиліття. Уже на початку Послання Іван Павло ІІ пояснює суть і завдання катехизації такими словами: «Церква вважала завжди катехизацію одним зі своїх основних завдань, тому що перш ніж відійти до Отця, воскреслий Христос дав апостолам своє останнє доручення: робити учнями всі народи та навчати їх зберігати все, що Він заповів (пор. Мт. 28, 19). Отже, Він доручив їм місію і владу сповіщати людям те, що вони самі чули, бачили своїми очима, переживали і до чого доторкалися своїми руками — Слово життя. Одночасно Він доручив їм місію й владу пояснювати авторитетно все те, чого Він їх навчав: Його слова, Його діла, Його чуда, Його заповіді — і дав їм Духа виконувати таке завдання. Невдовзі катехизацією стали називати сукупність зусиль, які вживалися в Церкві, щоб зробити людей учнями Христа, щоб помагати їм вірити, що Ісус є Сином Божим, щоб через віру вони могли мати життя в Його ім’я, щоб виховувати і навчати їх цього життя й так творити Тіло Христове. Церква ніколи не переставала віддавати цій справі свої сили»[i].

У світлі цього вислову Івана Павла ІІ хотів би зупинитися на кількох складових катехизації, зокрема пригадати вам, чому Церква здійснює катехизацію, які завдання катехизації та хто відповідальний за неї, звернути вашу увагу на родину як привілейовану спільноту для катехизації та зауважити, який найкращий та найуспішніший метод катехизації.

1. Чому Церква катехизує?

Церква здійснює катехизацію не тому, що сама так вирішила чи її до цього змушують якісь зовнішні обставини. Вона робила і робить це з вірності Христовому заповіту: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19–20). Тому для Церкви наявність або відсутність катехизи — це питання вірності заповітові Христа.

Що більше, катехизуючи, тобто проповідуючи Царство Боже і навчаючи Божих істин, Церква продовжує діло самого Христа-Господа, який після свого воскресіння звернувся до своїх учнів: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). Ця свідомість продовження місії самого Господа допомагає Церкві розуміти, що наука, яку вона голосить, не є людською, а Божою мудрістю, об’явленою в Христі-Ісусі. Церква робить своїми слова Христа, який сказав про свою науку: «Моя наука не моя, а того, хто послав мене» (Ів. 7, 16).

Ще одним мотивом, чому Церква займається навчанням віри, є той же, який оживляв і Ісуса Христа в Його благовістуванні Царства Божого, а саме — любов до людини, прагнення її справжнього добра, її спасіння. Ісус краще ніж будь-хто інший розуміє, що «людина живе не самим лише хлібом, а кожним словом, яке виходить з уст Божих» (пор. Лк. 4, 4; Мт. 4, 4). Знаменним під цим оглядом є опис чуда помноження хліба. Євангелист Марко розповідає, що Ісус, вийшовши з човна на берег, «побачив силу народу — і змилосердився над ними, були бо вони, немов вівці, що пастуха не мають. І він навчав їх чимало» (6, 34). Матей додає, що Ісус «змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих» (14, 14). Після всього цього, Ісус помножує хліби і риб, щоб нагодувати присутніх. Отже, «милосердя» до людей в Ісуса проявляється у вигляді потрійного дару: Слова, зцілення та хліба.[ii] Саме спасенне Слово Ісуса лікує та живить. Як своїм творчим Словом Бог на початку сотворив світ, так своїм Словом Ісус зціляє недуги душевні і тілесні та подає поживу слухачам. Слово, яке покликало все до існування, сьогодні кличе знову до повноти життя. Тому св. Павло і каже: «Кожний, хто призове ім’я Господнє, спасеться» (Рм. 10, 13). Як же призиватимуть того, у кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро!»» (Рим. 10, 13–14).

Усі ці мотиви допомагають нам краще зрозуміти, що навчання віри, катехизація, не є чимось довільним, а першочерговим і незамінним завданням Церкви. Через проповідування Божого Слова і науку віри, подібно як і через Літургію та дияконію, виражається внутрішня природа Церкви, як про це навчає Папа Венедикт XVI у своїй першій енцикліці «Бог є любов» (п. 25). Усе це провадить до великої відповідальності всієї Церкви за це діло. Прикладом усвідомлення великої відповідальності за це святе і спасенне діло проповіді може слугувати св. Павло, який визнавав: «Коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Саме тому Папа Іван Павло ІІ пише: «Церква ніколи не переставала віддавати цій справі свої сили». Не переставала і не перестане, бо це означало б запереченням своєї природи.

2. Мета і завдання катехизації

Як навчав Іван Павло ІІ у згаданому на початку Апостольському повчанні, «катехизою стали називати сукупність зусиль, які вживалися в Церкві, щоб зробити людей учнями Христа, щоб помагати їм вірити, що Ісус є Сином Божим, щоб через віру вони могли мати життя в Його ім’я, щоб виховувати і навчати їх цього життя й так творити Тіло Христове».

Узагальнено можна сказати, що мета катехизації полягає в тому, щоб «зробити людей учнями Христовими». Дверима до Христового учнівства є Святе Таїнство Хрещення. Однак, переступивши поріг цих дверей, ми мусимо робити подальші кроки. Бути охрещеним і бути учнем Христовим — це не одне й те саме.

Щоб конкретизувати мету катехизації, перерахуємо бодай кілька її специфічних завдань. Передовсім, вона повинна сприяти поглибленню знання змісту нашої віри.

Святий Петро закликає християн бути готовими «дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 Пт. 3, 15). Очевидно, це передбачає добру обізнаність зі змістом нашої віри. До щоразу глибшого пізнання віри спонукає нас також близькість до Ісуса Христа. Природно, що той, хто зустрів Христа, прагне пізнати Його дедалі більше. Це пізнання, проте, означає не вивчення напам’ять сухих фактів чи тез, а приймання у вірі Божого Слова, яке є джерелом премудрості Божої і творить у серці й умі віруючої людини «ментальність віри». Саме про такий стан душі говорить і св. Павло, коли закликає филип’ян плекати в собі ті самі думки, які були й у Христі Ісусі (пор. Флп. 2, 5). Завдяки пізнанню змісту віри людина крок за кроком відкриває для себе і приймає Божий план спасіння, об’явлений у Христі.

У конкретиці нашої Церкви пізнання віри означає завдання, яке поставив перед нами ще Синод Єпископів 2006 року, окресливши Стратегію Церкви на наступні десятиліття гаслом «Святість об’єднаного Божого люду». При цьому синодальні отці уточнили, що розуміють під святістю, а саме:

Повчити членів нашої Церкви:

А. Змістові нашої віри (відповідь на три запитання):

  • чому я вірю в Бога?
  • чому я є християнином?
  • чому я є католиком візантійсько-київської традиції?

Б. Практики віри — допомогти людям знати і жити за Законом Божим.

Остання фраза вказує на друге завдання катехизації: допомогти віруючій людині жити за Законом Божим. Бо християнство — це не якась приваблива наука, захоплююча доктрина, а спосіб життя. Тому, катехизація не може бути лише передаванням знань. Вона має передусім допомогти людині зростати в досвіді життя вірою, допомогти людині щоразу краще жити по-християнськи.

Трагедією нашої української дійсності є великий розрив між тим, що люди визнають на словах, і тим, як вони живуть. Адже, що виходить: у країні, в якій близько 85 відсотків громадян вважають себе віруючими християнами, процвітають такі нехристиянські явища як корупція, зловживання алкоголем, розлучення, вбивство ненароджених, хабарництво, несправедливі суди тощо. Як каже Блаженніший Любомир: «У нас немає проблем із вірою в неділі і великі свята; проблеми з вірою в нас починаються від понеділка і тривають до суботи…»

Завдяки катехизації людина має вчитися жити вірою, тобто казати Ісусові «так» у всіх обставинах життя. Але це вимагає справжнього навернення, тобто повного прийняття науки Ісуса Христа не лише на словах, а й на ділі. Це означає слідування за Ісусом всюди і завжди, а не так, щоб наші дороги і з Його дорогами лише час від часу перетиналися, особливо тоді, коли нам тяжко або коли маємо якусь потребу. Справді, часто людина не хоче йти дорогою Ісуса, не хоче зробити дорогу Ісуса своєю. Радше навпаки, хотіла б, щоб Ісус ходив її дорогами, виконував її бажання і прагнення…

Християнина часто називають «другим Христом» (alter Christus), що означає думати як Він, оцінювати події і ситуації як Він, жити так, як жив Він. Це дорога, яка триватиме все життя, «аж поки ми всі не дійдемо до єдності в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

Іншим важливим завданням катехизації є допомога людині, що вірує в розвитку і поглибленні життя молитви. Адже саме в молитві і через молитву відбувається і виражається наш зв’язок із Богом. Вона має два виміри — спільнотний (літургійна молитва) і особистий (приватна молитва).

Місцем зустріч із Христом є передовсім Літургія та Святі Таїнства. Тому, катехизація має провадити людину, яка вірує до глибшого переживання своєї участі в Літургії та регулярного і плідного прийняття Святих Таїнств, зокрема Покаяння і Євхаристії.

Важко вважати людину справді віруючою, якщо вона лише зрідка бере участь у Божественній Літургії, коли не приступає до Сповіді і не приймає святого Причастя.

Катехизація повинна поглиблювати і розвивати у людини, яка віруєособистежиття молитви. Нерідко досвід молитви в дорослої людини залишається на рівні дитини дошкільного віку. Насправді, віра і життя молитви повинні зростати разом зі зростом людини як такої. Віра повинна давати людині відповіді на актуальні питання і виклики. Так само і молитву належить переживати відповідно до нових життєвих обставин. Якщо здатність і вміння молитися відставатимуть від загальнолюдського розвитку, тоді виникатиме дисонанс між внутрішнім станом і зовнішніми обставинами, в яких живе людина, а ця роздвоєність може спричинити кризу віри. Трапляється, що люди навіть відходять від Бога і від Церкви…

Отже, процес катехизації, якщо його побудувати в логічному порядку, визначається трьома етапами:

  • свідома і активна участь у Літургії та поглиблення життя молитви;
  • пізнання та засвоєння змісту правд віри;
  • практика віри в щоденному житті.

До цих завдань можна додати ще два, які водночас є певними проявами успішного засвоєння дотеперішніх елементів. Перше з них полягає в тому, що катехизація має сприяти вихованню до життя в спільноті.

Ніхто з нас не є самотнім островом посеред океану. Ми всі належимо до спільноти — родинної, професійної, парафіяльної, народної. До гармонійного життя в ній людина доходить не сама по собі. Цього треба вчитися. Легко казати, що ми є віруючі, коли живемо самі, але в товаристві інших осіб виявляється вся якість і зрілість нашої особистості, а тому і нашої віри… Візьмімо для прикладу родинну спільноту: проходження передшлюбних наук у церкві не є гарантією гармонійного і повного любові сімейного життя. Очікувати такого було б ілюзією, яка розвіється після дуже короткого спільного життя. І справді, часто так буває: коли були закоханими і зустрічалися кілька годин на тиждень, здавалося, що ідеально підходять одне одному. Одружилися, живуть під одним дахом 24 години на добу, то іншу особу неначе підмінили. Насправді, нічого надзвичайного не сталося. Просто молоді люди не усвідомлюють, що жити в спільноті слід постійно вчитися… Те ж саме можна застосувати і до чернечої спільноти, яка ставить не менші вимоги до людської і духовної зрілості, ніж сім’я. Не кажу вже про ту велику спільноту, до котрої ми всі належимо і котра називається народом. Наскільки кращим було б життя в цій великій спільноті, якщо б люди вміли в ній жити по-християнськи, думати передусім не про власні інтереси, а про спільне благо всіх громадян, коли були б готові до взаємного примирення і терпеливості, якщо б не вагалися жертовністю і ревною працею сприяти розбудові цієї спільноти і всієї держави…

Катехизація повинна вчити людину зростати, наслідуючи Ісуса, в дусі євангельської простоти і смирення, турботи про убогих і потребуючих, приймання братнього напоумлення, практики спільної молитви, взаємного прощення, тобто сприяти зростанню людини у вірі та любові. Адже будувати будь-яку спільноту можна лише на фундаменті віри. Без такого фундаменту вона не встоїться, бо завжди знайдуться мотиви, щоб впровадити протистояння, суперечки, конфлікти, які неминуче вестимуть до занепаду і розпаду спільноти.

І насамкінець, катехизація повинна допомагати людині, яка віруєсвідчити про свою віруу суспільному та професійному житті, у колі друзів тощо.

Ісус сказав до своїх учнів: «Ви — світло світу, ви — сіль землі», — тим самим нагадавши, що бути християнином — це не приватна справа, а покликання, скероване назовні. Фразу «Вірую, Господи, і визнаю» не можна розділити. Бо лише віра, яку ми визнаємо перед іншими, виявляє свою автентичність та запевняє нам спасіння. «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і я зречусь перед Отцем моїм Небесним» (Мт. 10, 32–33). У радянському минулому були цілі групи людей, яким сам статус забороняв відкрито виявляти свою релігійну приналежність. Згадаймо, скільки-то лікарів, вчителів, не кажучи вже про державних службовців, були змушені приховувати свою віру! Релігія була зведена до суто приватної справи. Виявляти її в публічному чи професійному житті було не лише неприпустимо, а й небезпечно. Цей дуалізм залишився і досі. Тому, завданням катехизації має бути допомога людині, яка вірує усвідомити, що вона є Христовим учнем завжди і кожна сфера її життя має бути просякнута духом віри.

Окрім цього, через визнавання своєї віри перед іншими ми самі зростатимемо у вірі, бо, згідно з відомим висловом Івана Павла ІІ, «віра зростає в серці того, хто нею ділиться».

Таким чином, катехизація має сприяти в досягненні християнської зрілості, яка проявляється у всіх сферах життя і полягає в участі в Літургії, прийнятті Святих Таїнств, житті в спільноті та свідченні віри у світі.

3. Відповідальні за катехизацію

Ми повинні на початку підкреслити, що катехизація — це завдання всієї Церкви. Кожен Христовий учень покликаний до того, щоб ділитися вірою з іншими, передавати іншим знання про Бога і свідчити перед іншими про Христа.

Утім, у християнській спільноті були люди, яким Церква довіряла певне служіння, відповідно до дару Духа, що його отримували ці особи для розбудови Тіла Христового, Церкви. Тому, коли говоримо про відповідальних за катехизацію, то також повинні підкреслити, що першими катехитами є наслідники апостолів — єпископи, на чолі з Папою Римським.

Єпископи здійснюють своє катехитичне завдання через проповідування Божого Слова, через регулярні катехизи (наприклад, Папа щосереди виголошує катехизу на площі Святого Петра в Римі до зібраних вірних), пастирські послання (взірцевим у цьому плані є митрополит Андрей), а також через візитації парафій.

Найближчими співпрацівниками єпископів в катехизації є душпастирі, священики. Митрополит Андрей у своєму першому Пастирському посланні до священиків Львівської митрополії писав так про обов’язок катехизації: «Буду домагатися праці, а передовсім катехизації дітей. Не єсть в моїх очах добрим священиком, в котрого в селі діти не знають катехизму. Катехизація — се перший і рішучо найважніший обов’язок душпастиря. Хто го не сповняє, сему можна слушно зробити закид цілком несовісного душпастирюваня. Хто, противно, дбає о молодіж шкільну і виховує на добрих християн, сей заслугує на всяке признаннє. При візитаціях, проте, буду особливу увагу звертати на катехизацію і ніколи не залишу спосібности пересвідчитися і поза візитацією канонічною, кілько молодіж шкільна знає правди віри християнської»[iii].

Навіть якщо в парафії є катехити, — а їх наявність це справді великий дар! — священик не може почуватися звільненим від обов’язку катехизувати та дбати про належний супровід і постійну формацію своїх катехитів. Блаженніший Святослав у своєму програмному посланні на тему живої парафії пише: «При цій нагоді прагну підкреслити, що… духовенство не має права уникати обов’язку навчати віри своїх вірних не лише проповіддю, а й катехитичним служінням».

Які душпастирські моменти є найкращими для виконання священиком цього завдання? Недільна Служба Божає найголовнішим і першим місцем навчання віри та зростання у вірі. Тут хочу пригадати досвід митрополита Андрея, який так наказував своїм священикам: «Рух просвітний і економічний звернеся против нас самих і против Церкви, як не будемо рівномірно з взростом культури збільшати знаннє і свідомість Християнської Науки. Уникаючи, проте, проповідей картаючих і ніколи не дотикаючи в проповідях жадної особи, треба нам щонайменше що два роки в самих проповідях переходити катехизм від першої до послідньої картки»[iv]. Кожних два роки в проповідях проходити Катехизм від першої до останньої сторінки — це конкретне і дуже вимогливе завдання. Розповідали, що митрополит, висвячуючи нового священика і призначаючи його на парафію, дарував йому три томи катехитичних проповідей отця Швілінського і поручав пройти всі ці проповіді і катехитичні науки зі своїми вірними впродовж перших двох-трьох років свого служіння в парафії.

Ревний душпастир використовуватиме кожну нагоду, щоб проповідувати Божу науку. Він пам’ятатиме заклик св. апостола Павла, скерований до учня Тимотея: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок» (1 Тим. 4, 2–4). Уділення Святих Таїнств, похорон, публічний виступ чи екуменічне богослужіння — усе стає для ревного священика місцем проповідування Христа.

Окрім цього, існують важкі життєві ситуації, які можна і треба використати для поглиблення віри в парафіян. Що більше, дехто називає такі ситуації «упривілейованими моментами навчання і зростання у вірі».[v] Нещодавно, в одному інтерв’ю я прочитав свідчення відомої людини, що визнала: коли обривається життя когось нам близького, то наше власне життя стає глибшим… Мене завжди вражали слова псалмопівця: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце; прибитих духом він спасає» (Пс. 34, 19). У критичних ситуаціях ми розгублюємося, піддаємося розпачу або ж навіть відчуваємо спокусу зневіри. Однак, можливо саме в таких ситуаціях, Бог є найближче до людини. Справді, Бог допускає або посилає різного роду кризові ситуації не для того, щоб ми страждали, а щоб могли замислитися над суттєвими речами у своєму житті і поглибили своє життя. Щоб це зрозуміти і правильно пережити ці безцінні нагоди зустрічі з Богом, слід бути достатньо зрілим у вірі.

Ісус сам використовував важкі моменти в житті людей, щоб наближати їх до віри і в такий спосіб робити більш успішним своє навчання. Навіть ситуації суперечок і непорозумінь всередині спільноти учнів видавалися Ісусові доречними для проповідування Божої науки. Пригадаймо собі науку про взаємне служіння як сутність позиції християнина: «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мр. 9, 35). Коли Яків та Іван просять дозволити їм сісти по правиці і лівиці від Ісуса, Він подає їм науку: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 42–45).

Зауважмо, що Ісус ставить себе самого за приклад для наслідування. Про це слід пам’ятати, бо ми навчаємо більше тим, ким ми є, ніж тим, що проповідуємо чи говоримо… Але про це — дещо згодом.

Урешті, щоденне звичайне життя з його радостями і смутками, успіхами і надіями було для Ісуса місцем проповіді. Згадаймо хоча б відвідини в домі Марти і Марії чи обід у фарисея, куди прийшла жінка-грішниця і намастила Ісусові ноги. Божественний Учитель був мандрівним проповідником, який переходив від села до села, зустрічав різних людей і навчав їх про Царство Боже. Ісус навчав, живучи зі своїми учнями, поділяючи з ними їхнє життя і всі його аспекти.

Але навіть якщо парох є ревним душпастирем і дбає про катехизацію, якщо при парафії працює достатнє число добре підготовлених катехитів, є ще одна група людей, від котрих чи не найбільше залежить зріст у вірі членів парафіяльної спільноти. Тут маю на увазі родинну спільноту.

4. Родина — привілейоване місце катехизації: сім’я, яка катехизує і яку катехизують

Коли ми цього року відзначаємо 25-річчя легалізації УГКЦ, то не лише дякуємо Богові за ласку витривання у вірі, а й з вдячністю згадуємо тих, завдяки кому ця віра збереглася в наших серцях, у нашому народі. На першому місці тут слід поставити батьків. Навіть коли не було доступу до священиків, батьки ставали для своїх дітей вчителями у вірі, які навчали Божого закону, служителями і провідниками в молитві, взірцем служіння у любові ближньому. Генсек Компартії Радянського Союзу Нікіта Хрущов на славному засіданні ООН сказав, що в Радянському Союзі релігією цікавляться лише «старенькі бабці». «Бабці вимруть і ми віднесемо релігію в музей, як стару антикварну і нікому не потрібну річ», — зауважив він. Мій приятель з Голландії пригадував, як він сміявся, слухаючи цю самовпевнену промову генсека, і слушно зауважив: «Товариш Хрущов забув, що бабці ніколи не минаються…».

Ми живемо у світі, який позначений віддаленням від віри і Бога. Секуляризація чи не найбільше з-посеред усіх континентів поширюється в сучасній Європі. Наше прагнення до політичного зближення з Європою не повинно відбутися коштом віддалення від віри і Бога.

Кілька років тому, під час подорожі літаком поруч зі мною сидів швейцарець італійського походження. Ми розмовляли і поступово наша бесіда перейшла на релігійну тематику. Тоді, я розказав йому про наш український досвід передавання і збереження віри в родині, а також про вищезгадану промову Нікіти Хрущова. У певний момент мій сусід зробив цікаве спостереження: «Тепер я розумію: криза віри в Європі спричинена не секуляризацією, а тим, що в наших родинах перервався ланцюг передавання віри від покоління до покоління». Дійсно, трагедія сучасної родини полягає в тому, що в колі найближчих і найрідніших дедалі менше згадують про Бога, батьки неначе соромляться, а може, просто не готові говорити дітям про Бога. Не варто перекладати обов’язок навчання віри на отця-пароха чи катехитів. Бо, по-перше, не всі, на превеликий жаль, віддають дітей на катехизацію, а, по-друге, одна-дві години катехитичних занять на тиждень не зможуть замінити повноцінного і комплексного виховання у вірі, що можливе лише в середовищі християнської родини, яка практикує віру.

Який вихід з такої загрозливої ситуації? На мою думку, першочерговою ділянкою катехитичного служіння має стати душпастирство родини і катехизація дорослих. І це не моя приватна думка, це переконання Церкви.

Іван Павло ІІ у зверненнях до родин не раз підкреслював їхню роль у передаванні віри: «Кожна родина є світлом… У Церкві і в суспільстві настала пора родини. Вона покликана до першорядної ролі в ділі нової євангелізації»[vi]. «Свята Божа Церкво, ти не можеш сповнити своєї місії у світі інакше, як тільки через родину та її місію»[vii].

Якщо вже від епохи отців Церкви йде мова про родину як малу чи домашню Церкву, то це робиться не задля красного слівця. У такий спосіб виражається справжнє покликання християнської сім’ї — бути спільнотою, в якій усі члени зростають у вірі через життя молитви, навчають одне одного віри і практикують віру свідченням любові.

Християнська родина як домашня Церква є виявом — справжнім і живим — Христової Церкви, тобто «спільноти спасенної і спасаючої, євангелізованої і євангелізуючої»[viii]. Ось як про це говорить згаданий вище Іван Павло ІІ: «Подружні пари і християнські батьки не лише приймають Христову любов, стаючи „спасенною“ спільнотою, а й є покликані до „передавання“ братам цієї любові Христової, стаючи таким чином спільнотою, яка спасає»[ix].

Християнська родина від початків існування Церкви була місцем передавання віри і зростання у вірі. Достатньо пригадати часті відвідини і перебування Ісуса Христа в родинах — чи то у Лазаря і його сестер Марти та Марії, чи у верховного апостола Петра, в домі якого був Божественний Учитель під час свого побуту в Капернаумі. Таким же чином первісна Церква започатковувала своє існування в «домах», де збиралися християни на молитві. Святий Павло просить вітати Прискилу і Акилу, християн з Рима, та «їхню домашню Церкву» (Рим. 16, 5), прохає також передати вітання Німфанові з Лаодикеї з «його домашньою Церквою» (Кол. 4, 15), в Посланні до Филимона передає привіт Архипові та «його домашній Церкві» (1, 2) тощо.

Перші християни, коли мали прийняти нових членів до Церкви, то в рамках підготовки до Святого Таїнства Хрещення «приписували» катехумена до однієї з християнських сімей, щоб він, живучи між ними, придивлявся, у чому полягає справжнє християнське життя, як поводяться християни в різноманітних обставинах щоденного родинного і суспільного життя, і, таким чином, підготовлявся до цього нового життя в Господі. Цікаво, чи моя родина могла б стати місцем зародження віри в катехумена? Чи, дивлячись на мою (нашу) поведінку, людина, далека від Бога і Церкви, забажала б наблизитися до Христа, пізнати Його, з’єднатися з Ним у Хрещенні? Чи, може, навпаки, нас стосувалися б слова апостола Павла, які він свого часу скерував до недбайливих і непослідовних у вірі християн: «Через вас ім’я Боже зневажається між поганами» (Рим. 2, 24).

Ми, галичани, мали позитивний досвід, коли приймали до своїх родин на великі свята дітей і молодь зі Сходу України (акція під назвою «Схід і Захід разом»). Ці наші гості просто жили з нами і брали участь у святкуваннях Різдва Христового чи Пасхи так, як ми це робимо у кожній родині. Це, мабуть, був для них найкращий спосіб євангелізації, який вони могли пережити. Сьогодні наш народ переживає драматичні обставини свого національного буття, коли в нашій країні з’явилися сотні вимушено переселених осіб, котрі змушені покинути свої рідні сторони через російську агресію на Сході України. Але, з іншого боку, це також шанс для греко-католиків, які мешкають у Західній Україні, відкрити свої серця і домівки для цих людей, ділячись із ними вірою і свідчачи перед ними християнську любов. Наш Схід не є і не має стати для нас «далеким». Там проливається кров наших батьків, синів і братів. Ми маємо підтримати всіх потребуючих християнською солідарністю і жертовністю. Сьогоднішні надзвичайні обставини безпомилково виявлятимуть правдивий стан людських душ та рівень зрілості нашого християнства.

Як розбудова Церкви зароджувалася і проходила через родину, таким же чином, якщо Церква занепадатиме, то це відбуватиметься через завмирання віри в наших родинах. Недарма диявол так нападає на родину і на всі вартості, пов’язані з нею. Тому, душпастирі мусять подвоїти і потроїти свою ревність у духовній опіці родин: готуючи молодь до подружнього життя, супроводжуючи молоді подружжя та постійно виховуючи у вірі дорослих, а також духовно опікуючись людьми похилого віку, щоб таким чином допомогти їм достойно наблизитися до вершини свого земного буття.

Як християнська родина може сповнити своє покликання до передавання віри чи катехизації? Може катехизувати у себе вдома за посередництвом взаємної любові, спільної молитви, читання Божого Слова, взаємної підтримки, обговорення актуальних питань у світлі віри. Важливим є також зовнішнє оздоблення помешкання. Як у храмі катехизація відбувається за посередництвом іконографії, так і вдома вже сама присутність на видному місці святих ікон, оточена пошаною книга Святого Писання можуть стати промовистими знаками живої віри. Бо часто, на жаль, і серед християн, трапляється так, що батьки наймають дизайнерів, щоб ті спроектували внутрішнє оздоблення кімнат за останнім писком моди, але забувають про першість Бога. Тоді священик, прийшовши до родини, повинен, дослівно, шукати ікону чи якийсь інший святий символ, які заховані десь поміж книжками чи посудом…

Також сім’я може катехизуватиу своєму ближчому оточенні через приятельські стосунки з сусідами, дальшою родиною, друзями та колегами, через спільне проведення часу, участь у родинних святах тощо. У колі друзів завжди є нагода обмінятися досвідом віри, поділитися тим, що для нас дороге, зрештою, запевнити про свою молитву чи просити молитви своїх друзів і приятелів за нас.

Може катехизувати в парафії через активну участь у парафіяльному житті, передусім, у недільній Службі Божій, у родинних парафіяльних зустрічах, у братствах і молитовних рухах, у різних благодійних акціях, через допомогу в катехизації дітей тощо. Надзвичайно важливим є впровадження в церковне парафіяльне життя дітей із наймолодшого віку. У цьому питанні потрібна як готовність батьків, так і співпраця всієї парафіяльної спільноти. Щоб не сталося так, як мені розповідала одна молода мама, котра зі своїм дворічним синочком прийшла на Службу Божу. Малий почав бавитися на сходах. Один парафіянин, роздратований такою, як він вважав, «недостойною» поведінкою хлопчика в храмі, зробив зауваження мамі: «Із забавками треба ходити до садочку, а не до церкви». На щастя, молода мама не розгубилася і просто відповіла: «Ідемо до церкви, бо як Івася не навчу, Івана буде пізно вчити». На цей аргумент співрозмовник вже не мав що сказати… Важливим є дати парафіянам можливість реалізувати в рамках парафіяльної спільноти свої таланти і дари, якими вони могли б послужити іншим, особливо потребуючим, убогим, немічним і знедоленим. Таке служіння батьків і молоді може стати гарним прикладом для молодших членів родинної і парафіяльної спільноти.

Може родина також катехизуватиу суспільстві, виховуючи активних громадян, патріотів, відповідальних членів українського суспільства, даючи свідчення свого християнського життя в професійному середовищі. У своєму Апостольському повчанні на тему родини святий Іван Павло ІІ підкреслює: «Християнська родина, як інтимна спільнота життя і любові, покликана брати живу і відповідальну участь в місії Церкви властивим їй і оригінальним способом, тобто віддаючи на служіння Церкві і суспільству себе саму у своєму бутті і у своїй діяльності».[x]

Очевидно, щоб виконати це завдання, недостатньо бути охрещеними, недостатньо навіть бути «практикуючими», не пропускаючи недільної Літургії. Потрібно справді бути зрілими у вірі.

Тому ще раз повторюся, одне з найважливіших завдань, яке, на мою думку, стоїть перед нашою Церквою сьогодні — започаткування катехизації дорослих. Як, коли і де проводити катехизацію, хто мав би допомагати парохові в цій важливій справі — ось ці питання, над якими варто було б задуматися делегатам цього Собору, а відтак наступного року, на Патріаршому Соборі. Думаю, що вже тепер, не відкладаючи на наступний рік, слід взяти до уваги розроблену і затверджену Синодом Єпископів програму катехуменату, яка може стати основою для катехизації дорослих. Ця програма базується на досвіді перших століть християнства.

Особливу увагу слід звернути накатехизацію молоді. Наша Церква готує окремий Катехизм для молоді. Однак, уся церковна спільнота — батьки, парох, молодіжні комісії та єпископи — повинна замислитися і спільно з молоддю шукати найкращих способів поглиблення їхньої віри. За душі молодих сьогодні ведеться запекла боротьба. Від результату цієї битви залежить стан нашого суспільства і стан Церкви вже в недалекому майбутньому.

У катехизації молоді, без сумніву, важливу роль відіграватимуть засоби масової комунікації. Сучасний світ немислимий без такого технічного здобутку як Інтернет. Тож слід йти і шукати молодь там, де вона перебуває, щоб поступово запровадити її туди, де перебуває Христос і куди кличе всіх нас. Молодим людям притаманне бажання досконалості, справедливості, святості. Важливо, щоб Церква вміла підхопити це природне прагнення молодої людини і скерувала його до Бога — джерела і мети всякої досконалості. Саме це мав на увазі Патріарх Йосиф, коли з далекого Сибіру писав своє славне послання «Великого бажайте!» і звертав свій заклик насамперед до молодих людей.

За час незалежності дуже багато зроблено для катехизації дітей. Силами лише Катехитичного інституту при Українському католицькому університеті ми виховали понад півтори тисячі катехитів. Проте, не менш відповідальною і вимогливою є ділянка душпастирства молоді, як в рамках академічного душпастирства, так і в рамках звичайного, парафіяльного. Тому, на підготовку помічників священиків у ділянці катехизації молоді слід звертати не меншу увагу, ніж на підготовку катехитів для дітей. Тут, вважаю, у нашій Церкві ще багато чого слід покращити. З іншого боку, якщо у випадку дітей увесь труд катехизації покладений на дорослих, то, коли йдеться про молодь, самі її активні представники можуть стати добрими помічниками та співпрацівниками парохів і катехитів. Нам треба тільки вміло і відважно запропонувати таку співпрацю.

Закінчення. Свідки віри — найкращі катехити

Папа Павло VI свого часу слушно зауважив: «Сучасна людина слухає радше свідків, ніж вчителів, а якщо і слухає вчителів, то лише тому, що вони — свідки»[xi]. «Слова навчають, але діла притягають», — каже відоме українське прислів’я. Тому такого великого значення в процесі катехизації набуває особистий приклад того, хто навчає.

Коли ж знову повернемося до досвіду Ісуса і перших Христових учнів, то побачимо, що Господь власним прикладом ілюстрував правдивість своєї науки. Він переконаний, що навіть якщо людині важко сприйняти Його слова, то вона в Його ділах пізнаватиме правду Божу: «Не вірте мені, якщо я не роблю діл Отця мого! Коли ж роблю, то, мені не віривши, ділам бодай вірте, щоб спізнали ви й увірували, що Отець у мені, і я в Отці» (Ів. 10, 37–38). Ісус каже: «Не вірте мені, якщо я не роблю діл Отця мого!» Цей вислів вказує на неодмінну потребу свідчення для підтвердження правдивості проповіді віри. Апостол Яків каже, що віра без діл мертва (пор. Як. 2, 17). Те ж можемо сказати і про навчання віри: якщо воно не буде підкріплене свідченням віри проповідника, то сама наука не принесе багато користі.

Апостоли вчилися жити по-Божому з життя Ісуса. Коли бачили, як Він молиться, просили Його: «Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11, 1). Іншого разу, сам Господь заохочував їх наслідувати Його, коли казав: «Приклад дав я вам, щоб і ви робили так, як і я оце вам учинив» (Ів. 13, 15).

Святий Павло був справжнім учителем віри і апостолом, бо не покликався тільки на свої слова, але й не вагався ставити себе за приклад для наслідування: «Будьте моїми послідовниками, як і я — Христа» (1 Кор. 11, 1).

Подібно св. Іван Богослов спирається на досвід своєї віри, яким підживлює слово проповіді: «Що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися, про Слово життя, а життя об’явилось, і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне… й вам, щоб і ви мали спільність із нами» (1 Ів. 1, 1–3). Саме на ці слова покликається Іван Павло ІІ в процитованому на початку уривкові, коли каже, що Христос «доручив своїм учням місію і владу сповіщати людям те, що вони самі чули, бачили своїми очима, переживали і до чого доторкалися своїми руками — Слово життя».

На завершення своєї доповіді хочу зауважити, що на столі в кожного Христового учня, який покликаний стати проповідником віри для інших, має лежати три книги, з котрих він сам буде черпати мудрість і пізнання Господа Ісуса: Святе Письмо, Катехизм і Життя святих. Але найкраще було б, щоб саме його життя стало розгорнутою книгою євангельської проповіді, яка переконливіше за будь-які слова свідчитиме про те, що Христос є живий між нами і притягуватиме інших до Христа. Цього я собі і вам усім від душі бажаю.

Владика Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

[i] Іван Павло ІІ. Catechesi tradendae. — 1.

[ii] Пор. Fabio Ciardi omi. La catechesi di Gesù. http://www.indaco-torino.net/gens/08 _34 _04.html

[iii] Митр. Андрей Шептицький. Пастирське послання «Про достоїнство та обов’язки священства, 1901 р.» // Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899–1904. — Том І. — Львів, 2007. — С. 172.

[iv] Там само. — С. 172–173.

[v] Пор. Fabio Ciardi omi, La catechesi di Gesù: http://www.indaco-torino.net/gens/08 _34 _04.html

[vi] Іван Павло ІІ. Промова під час Світової зустрічі родин, 8 жовтня 1994 року. — П. 6.

[vii] Іван Павло ІІ. Промова до неокатехуменальних родин,30 грудня 1988 року.

[viii] Card. Ennio Antonelli. La famiglia evangelizzata e evangelizzante: http://www.indaco-torino.net/gens/12 _01 _04.htm

[ix] Іван Павло ІІ. Апостольське повчання Familiaris consortio. — П. 49.

[x] Там само. — П. 50.

[xi] Павло VI. Evangelii nuntiandi. — П. 42.

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae